7.11.2017 - 07:11

Партія "Справедливість"Сьогодні, в нинішній Україні, неоднозначно оцінюються події 100-річної давнини — хтось беззастережно схвалює та захоплюється історичним фактом зламу імперії, що розпочався у Петрограді у жовтні 1917-го, а  хтось піддає це   цілковитій обструкції. Одні називають цю подію Великою жовтневою соціалістичною революцією, інші -  жовтневим переворотом…Хтось хотів би і далі фанфарити та бити в литаври, а хтось взагалі воліє замовчати, применшити або й піддати забуттю це явище, вважаючи таку позицію чи не найвищої проби патріотичною доблестю. Скільки людей - стільки й оцінок, кожен міряє з позицій власної совісті та світосприйняття.

А що стосується політичних сил, переважна більшість яких годуються з олігархічного корита, то їхні оцінки  подій і явищ, включно з історичними, схожі на ситу відрижку після смачного та ситого частування. Яка їм віра і де у них там правда?!..

При всій полярності оцінок, які є в суспільстві, нам, лівим українським патріотам, не до лиця мовчати в кулачок, «аби чогось не вийшло».  Нам важливо винести з тих переломних подій урок для нинішньої України, екстраполюючи на сьогодення і майбутнє нашої рідної Вітчизни.

Той, хто однозначно не сприймає Жовтень 1917-го, часто посилається на історичні факти, подальший розвиток подій, віднесених у часі на роки та десятиліття.

Згадується і  штучний голодомор 1932-1933 років, що  викосив в Україні мільйони і мільйони  людських життів, страшний розстрільний 1937-й, коли безневинно закатовано кращих з кращих, цвіт генофонду українства, згадується руйнація історичних, культурних, духовних пам’яток нашого народу, пізніші втрати вже 60 — 70-х років — табори, утиски інакомислення… Треба бути абсолютним невігласом у історичному процесі, щоб заперечувати це, не бачити цих трагедій і втрат або якось виправдовувати їх призвідників і виконавців.

Я — онук Касяна Андрійовича Чижа,  діда за батьковою лінією. У листопаді 1932 року Любарське ДПУ нинішньої Житомирської області (на той час — Вінниччина) арештувало його за так звану “антирадянську агітацію”, бо дід, усвідомлюючи ймовірність у найближчий час голоду, захищав своїх односельців, піднісши голос на сільських колгоспних зборах, закликаючи до того, щоб люди рятувалися, щоб якось перерозподілити зерно на їхню користь, спасти родини. Його арештували, а через три місяці, в січні 1933-го, прирекли на сім років вислання до Казахстану.

Владою обласного керівника ДПУ цей абсолютно не правовий вирок було зменшено до трьох років, тобто “дали” по мінімуму. Але діда, за переказами, по етапу вислано не було, бо він не визнав себе винним, оголосив голодовку та помер у в’язниці.

Помер, по суті, разом зі своїм селом. Бо Пишки — моє рідне село — вимерли наприкінці зими — напровесні 1933 року майже на дві третини. Через сімдесят років мені вдалося спорудити у центрі села курган пам’яті, де викарбувані імена майже чотирьох сотень земляків із двох сіл – Пишки та Ожарівка, котрі померли цілими родинами – від немовлят до старих та немічних. А на сільському кладовищі є велика братська могила убієнних голодом. Такі ж могили лишилися і в навколишніх селах. Це факт абсолютно очевидний, історичний.

А скільки понесено було матеріальних втрат, зруйновано, понищено — колишні маєтки, що мали велику історичну цінність, витвори мистецтва, духовні реліквії і скарби…Багато було й іншого — такого, чого не слід було чинити і чому немає виправдання.

Але чи винен сам Жовтень і чи винні ті, хто творив Революцію, як ідею нищення ланцюгів, зняття кайданів із народу?!. Революція була потрібна передусім Україні.  Українська революція 1917-1921 років почалася після Лютневої та Жовтневої у тодішній столиці царської Росії Петрограді.  Не випадково всі прогресивні сили України та всі потужні українські постаті на святу ідею визволення поневоленого і знедоленого народу відгукнулися позитивно, підтримали її та працювали на її втілення у життя. Більше того, всі знакові постаті української духовності, культури, всі історичні стовпи українського демократичного поступу завжди боролися за соціально-економічне, політичне та духовне визволення, проти імперії — “тюрми народів”, фактично, фундували майбутню революцію.

Серед тих, хто по-різному бачив шляхи до змін і перетворень, проте наголошував на невідворотності їх, віддавав самого себе на вівтар визволення українського народу, фактично наближав революційні події, -  і Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, і кирило-мефодіївці, і Драгоманов, Костомаров, і представники пізнішої формації суспільних діячів і політичних мислителів — Грушевський, Винниченко, Липинський…

Буквально всі тогочасні політичні діячі, які могли впливати на ситуацію та перебіг політичних процесів в Україні, позитивно відгукнулися на революційні події в Петрограді.

Можна по-різному оцінювати, вже в контексті сучасного історичного знання, ці постаті, але те, що всі вони постали за ідею визволення уярмленого народу, — це факт. А всі три універсали Центральної Ради? Вони вітали повалення царизму, згодом революцію, вони виписували Україну в контексті такого цивілізаційного прориву, тому що це справді був прорив. І спільно працювали задля того, щоб українська та російська революції діяли синхронно, на визволення.

Був і четвертий Універсал. Він, як і перші три, — об’єктивно викликаний дією зовнішніх чинників. Ці чинники були нав’язані інтервенцією, зумовлені німецькою навалою після Бресту, тими обставинами, що боротьба ставала жорстокішою, й ареною такої боротьби тепер була Україна. Та й внутрішні чвари, боротьба за “гетьманство” — в буквальному та фігуральному значенні, далися взнаки. Численні гетьмани й отамани обстоювали свої ідеї, а також ідею визволення так, як вона їм уявлялася: кожен боровся, як розумів.

Унаслідок цього нівелювалися наші національні інтереси. Четвертий Універсал визначив курс на державну самостійність України. Не всі в Росії, яка сама на той час була під впливом хитань і невизначеностей, це зрозуміли, певною мірою це був відхід від знакових, зокрема й національно-визвольних, ідей революції. Фінляндія, Польща незалежність здобули. Для України внаслідок громадянської війни та подальшого історичного процесу цей шлях став незмірно довшим. УНР, ЗУНР, Акт злуки, Центральна Рада — усе це наслідки та пряме продовження революційних подій на землях України, котрі на той час були розшматовані, належали різним імперіям, проте прагнули єднання.

Слід пам’ятати, одначе, що Україна 1917-го, 18-го, 19-го, 20-х років і Україна — 2017-го — це різні держави.

На той час не було належних комунікацій, не існувало розвинутої системи зв’язку, не було кому пояснити (глобально), що відбувається в світі, в державі, бракувало часу для загального усвідомлення становища та вироблення перспектив дальшого розвитку України. Плюс жорстока боротьба між політиками, навіть тими, хто належав до одного табору, не кажучи вже про суперництво за місце на політичному Олімпі. І тому кожен хутір, село, кожне “Гуляй поле” чинили по-своєму, на власний розсуд витлумачуючи ідею визволення, незалежності України. Ось така розірваність, брак спільної комунікативної системи та політично узгодженого бачення майбутнього багато в чому й визначили повстання брата проти брата, батька проти сина. Громадянський і суспільний розбрат набув ознак національної трагедії.

Тому ми, справедливці, схиляємо голови і перед розстріляними арсенальцями, і перед полеглими на полі Крут студентами… Такий урок, писаний кров’ю, дорого коштує і має дорого цінуватися…

Чи нічого не каже нам про це нинішня ситуація в Україні?  Маємо століття двадцять перше,  комунікативних механізмів не бракує, інформація править світом, а ми й тепер не чуємо одні одних, деремо кирпи, підносимо в абсолют свою думку, позицію, гординю, «демократично» заламуємо інших, не таких, хто сміє мати свою думку, свій голос…Біда та й годі!..

Та повернімося до історії. Після того, як ущухла боротьба, а громадянська війна скінчилася, актуалізувалася “українізація”. Відомо, що в 1930 році в Україні видавалося найбільше книг, це був ренесанс українського книговидання. Подивіться історичні довідники, ви побачите, що навіть пізніші роки не були такими плідними. Ця справжня українізація спричинила колосальне піднесення культури та духовності. В Україні постала національна інтелігенція. Це теж незаперечний історичний факт. Як і подальший розвиток важкої індустрії, промисловості…

Тепер давайте відгукнемося на аргументи тих, хто заперечує взагалі будь-яке позитивне значення Жовтневих подій  для України і стверджує: це було суцільне зло для України… А чи так це?

Той, хто заперечує позитивні зміни після Жовтня 1917-го, як і взагалі якісні параметри самого Жовтня, очевидно, шкодують (треба так буквально розуміти) за російською імперією, за валуєвськими указами, якими мова українська нищилася, за потоптанням березневих статей, коли вольності українські, здобуті Богданом Хмельницьким, так само було знищено, понівечено, скасовано, за винищенням цілих міст, селищ — згадаймо хоча б трагедію Батурина.

Згадаймо й інші, цілком конкретні історичні події, пов’язані з розшматуванням України, з поділом її території на складові різних імперій. Згадаймо й те, що Україна в складі російської імперії весь час була в епіцентрі битв, передусім воєнних, що завжди була ласим шматком для загарбників і поневолювачів…

То за цим шкодують “шароварні” націонал-патріоти, заперечуючи те, що саме через Жовтневу революцію й відбулася власне Україна?!

Подальші події, переможна Велика Вітчизняна війна і 28 жовтня 1944 р. — день остаточного визволення Закарпаття та всієї нашої землі — відновили історичну справедливість, возз’єднавши Україну, вперше в Історії сполучивши всі українські землі в соборній державі. Уже тільки за це слід шанувати Жовтень, радянську добу!

Цей перший, можливо, найважливіший український акцент щодо об’єднання земель, є незаперечним доказом позитивного значення Великого Жовтня. Україна за російської імперії ніколи не була самостійною державою, не мала ознак незалежності, була уярмленою.

Другий, знаковий післяжовтневий український акцент — здобуття незалежності нашою державою. Після доби Богдана Хмельницького Україна вдруге стала державою — не формально, а за суттю.

Таким чином, я пов’язую та співвідношу події початку XX століття — 1917 рік — і події його кінця — 1991 рік. Поєдную їх як позитивний факт, як події взаємозалежні, такі, що не могли не відбутися. Принципово важливо для політикуму віднаходити цей позитивний акцент щодо суспільно-політичних й економічних трансформацій і перетворень.

Адже зрозуміло, що навіть сьогодні не втратили актуальності здобутки нової економічної політики (НЕПу) початку 20-х років, внаслідок якої сформувалася економіка на основі багатоукладності, залучення та заохочення приватного сектора. Саме внаслідок НЕПу зруйноване господарство стало інтенсивно розвиватися, набуваючи рис розкутості та заохочення приватної ініціативи. Уроки нової економічної політики важливі для осмислення і нового прочитання та застосування й для України нинішньої. Аби ми тільки вчились так, як треба…

Неупереджений погляд у недалеку історію переконує, що попри всі проблеми і негаразди,   досягнення радянського періоду є суттєвими, запаси міцності створеного у ті роки економічного фундаменту дозволили Україні поступово поставати, як незалежній державі. Щоправда, якби нувориші, котрі на загальнонародній власності стали олігархами, менше привласнили, а приватизаційні процеси і все реформування було справедливим, ми б сьогодні були далеко попереду, і на нас би сьогодні рівнялася Польща, як це робимо тепер ми щодо поляків.

Загальна зайнятість працездатного населення, безплатне медичне обслуговування й освіта, стабільний приріст населення, високі темпи будівництва житла для трудящих, символічні ціни на комунальні послуги та ліки, розвиток науки і культури, захист материнства та дитинства, відносно забезпечена старість, усе це ми мали…

І як разючий контраст цьому — здійснено реставрацію капіталізму в його спотвореному, “дикому” вигляді, відбувається істотна втрата соціальних завоювань трудящих. Смертність вища, ніж у країнах, що розвиваються, а народжуваність — нижча, ніж у розвинутих країнах світу. Обсяг грошових витрат населення,  середній рівень зарплат та пенсій скоротився у десятки разів.

Сотні тисяч кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, учених змушені вдовольнитися випадковими заробітками, виїжджаючи за межі Батьківщини. Геть спорожніли окремі села, особливо в західних областях України, руйнуються сім’ї, тисячі українських жінок наймитують, нерідко в найбруднішому з “бізнесів” за межами України. Зникли тисячі великих і малих підприємств, закладів, установ і, звичайно, велетенська маса трудових колективів. Спантеличені паями, обдурені обіцянками, без засобів до існування повертаються до феодально-поміщицьких форм організації виробництва селяни. Зате жирують новітні поміщики та їхня обслуга і челядь. Сьогодні українські латифундисти посідають чільні місця у рейтингах багатіїв!

Головною умовою піднесення та розвитку держави й суспільства має стати соціальна справедливість. Причому, йдеться не лише про справедливий розподіл національного багатства. Усі соціальні блага мають бути однаково доступними для всіх без винятку громадян країни. Справедливість вимагає послідовного припинення небезпечного вимирання народу, відтворення зруйнованої системи повноцінних безплатних освіти й охорони здоров’я, створення умов зайнятості населення, захисту сім’ї, материнства й дитинства.

Коріння усіх бід в Україні, на наше глибоке переконання, — тотальні злидні. Тому головною ідеєю своєї економічної платформи наша партія вважає проблему подолання бідності, забезпечення високого рівня та якості життя людей.

І ще один урок. І революції, і подальшого нашого історичного розвитку. Ми як нація, як народ відбувалися, й позитивні перетворення здійснювалися тільки тоді, коли ми об’єднувалися, працювали разом. І ми втрачати саму державність, ми розчаровувалися самі й розчаровували своїх нащадків тоді, коли розмежовувалися, не сприймали і не розуміли одне одного. Так було і після революції, коли раптом усі, хто підтримував ідею революції, почали відвертатися одне від одного, так траплялося й пізніше.

Такий час, на жаль, настав і сьогодні. Люди, які сповідують і говорять про одну й ту ж саму ідею незалежної, демократичної, правової та соціальної держави, по-різному розуміючи цю демократичність, соціальність, незалежність, практично працюють, нерідко мимоволі, проти самої держави, її незалежності. Коли збурюється суспільство, не працює парламент, деморалізується влада, то об’єктивно будь-які позитивні гасла нічого не значать, тому що ця діяльність шкідлива, а не корисна.

Безумовно, беручи урок з історичного минулого, ми маємо спрямовувати свій погляд у майбутнє: яким бачимо його ми, “Справедливість”? Звичайно ж, справедливим і сприятливим для людей має бути новий час. Адже якби було справедливим суспільство початку XX ст., якби не було такого разючого уярмлення, соціального розшарування на бідних і багатих, — не було б і самої революції. Бо вона не мала б своєї основи, причин і рушійних механізмів. Усім відомо, що, коли кинути запалений сірник на скелю, то він погасне і сліду не залишить, а коли вкинути його до порохової діжки, — вибухне і дасть колосальний детонаторний ефект.

Так і суспільство — бідне, голодне, злиденне — є такою пороховою вибухонебезпечною сумішшю, де провокативним моментом може стати будь-яка свідома чи несвідома дія певних політичних сил! А ще ж війна! А ще ж зброя, яка неконтрольовано гуляє Україною…

Тому найперший урок, який слід брати з собою в майбутнє, — усунення головної суперечності між багатством і бідністю. Морально багатіти лише тоді, коли багатіє все суспільство. В іншому випадку — вивчай уроки великих революцій, передусім Жовтневої…

Ідея справедливості і є якраз тим об’єднавчим фактором, який треба враховувати й застосовувати всім органам влади, всій політичній системі. Але боронячи справедливість, ми не декларуємо рівність у злиднях, ми кажемо про рівність можливостей, забезпечення державними механізмами таких можливостей. Щоб людина, яка гідно працює, могла отримувати таку саму гідну винагороду, гарно жити.

Перспективу бачимо в тому, щоб проголошуваний нами європейський вибір, а це, передусім, саме вибір гідного життя, якісних його параметрів — економічних, соціальних, публічно-політичних, правових, — щоб цей вибір було не тільки проголошено, а й реалізовано, трансформовано в конкретну дію. Сьогодні за європейськість українського вибору мають агітувати насамперед люди, які, можливо, не дуже й знаються на політиці, але які на собі, на прикладі власного життя відчувають, що так далі жити не можна.

Європейський вибір України — це вибір кращого життя, інших якісних параметрів його. І тому треба всім політичним силам, усім структурам, усім владним інституціям докласти зусиль, щоб трансформувати цей європейський вибір у реальні якісні показники та параметри. Інакше ми можемо, перебуваючи географічно в самому центрі Європи, ніколи не досягти європейських вимірів. І знову наша держава може зазнати потрясінь і революцій, що є абсолютно неприпустимим у ядерному світі.

Ще один урок, який слід враховувати, — це те, що майбутнє належить молоді. Людям, які щойно народжуються чи недавно народилися, ввійшли в життя, які, можливо, вже з викривлених позицій прочитують історію Жовтня та інших подій, що відбувалися після нього.

Треба повернути історичні пам’ять, правду та справедливість! Без цього молода людина отримає неповноцінне знання про світ. З іншого боку, слід створити умови, щоб вона могла реалізувати і себе, і державу через самоутвердження в таких якостях, що давали б можливість гідно, добре та вільно жити дітям, онукам і правнукам…

Ми повинні плекати гордість за нашу Українську державу, нашу прекрасну, найкращу в світі землю, справді найкращу не тільки за природно-ландшафтним аспектом, за її обширами, мальовничими пейзажами, а прекрасну за своєю глибинною сутністю. Щоб громадянин України не шукав, як сьогодні, по всіх світах заробітку задля прогодування родини, а щоб людина знала, що немає ніде в світі краще, як у своїй рідній землі й немає нічого вищого в світі, як працювати на себе, на власну родину, на рідну землю. А роботи нам усім вистачить! Аби жили ми своїм, а не позиченим розумом, за своїми, а не диктованими ззовні законами, задля власного добра та власної щасливої долі, а не для прислужування “сильним світу цього”.

Останній аспект, політичний. Україні, на наше переконання, необхідна третя політична сила, патріотично налаштована, не детермінована меркантильністю економічно-бізнесових інтересів наявних груп і кланів, які, приватизувавши власність, прагнуть приватизувати ще й політичну владу.

Сила, яка, об’єктивно оцінюючи минуле, так само об’єктивно реагує на виклики сучасності, мислить категоріями, перспективами всього суспільства через інтереси кожної людини, а не через позицію власної бізнес-кишені або через прагнення реваншу за втрачену чи не здобуту владу. Ми маємо прагнути стати ядром такої сили, сили патріотичної, свідомої власної відповідальності за долю нашої рідної землі, що відродиться завдяки справедливості.

Хай живе Україна!

Хай живе Справедливість!

Іван Чиж

Коментарі, залишені відвідувачами сайту

  1. Дякую шановний Іване Сергійовичу, гарна стаття-урок для молодих партійців. Учіться розуму, навчайтесь думати і робити добро собі, людям. А якже…

    Комментарий от Михайло К — 11/11/2017 @ 20:14

Залишити коментар