Як казав Булгаков вустами Воланда - люди практично не змінюються, змінюються тільки часи. На це інша людина відповіла: світ людей змінюється… змінюються погляди і культура… але недоліки все ті ж… Як я думаю, головний недолік українців – ми не робимо висновків зі своїх колишніх помилок.

Ми живемо в країні з тисячолітньою історією, але власна держава у нас існує тільки 24 роки. Втретє ми отримуємо можливість її збудувати: першу змарнували в XVII сторіччі, другу - в 1917-18. Історія дала нам третій шанс.

Розбрат, чвари, взаємні звинувачення козацької старшини після 1654 року дали можливість поглинути Україну царською Росією і створити міф про «малоросів». Згодом, відсутність віри країн Західної Європи в українську політичну еліту часів УНР і Директорії, призвело до знищення української державності радянською Росією. Через це, свідомість українців спотворена росіянами, а ментальність - ними нав’язана. Хтось бачить в цьому позитив, багато хто – ганьбу неволі. Але цей факт дозволяє сучасній Росії вважати українців і росіян «одним народом» та впевнювати цивілізований світ, що Україна - це країна, яка «не відбулася». Для громадянина держави, якому притаманне відчуття власної гідності, така позиція – поштовх довести зворотне. Не всі серед нас бажають цього, і тому американському чиновнику доводиться приїздити к нам, виступати в парламенті та «вмовляти» наших обранців не втратити черговий шанс на розбудову власної(!) держави.

Зараз в Україні сформувалася така ситуація: верхи не можуть управляти по-старому, але хочуть. Низи не хочуть жити по-старому, але не можуть по-новому. Влада робить вид ніби то бореться з корупцією, малий та середній бізнес робить вид, що сплачує податки, всіляким чином намагаючись залишатися в «тіні».

Причина цього - в спотвореному уявленні про свободу: вона нами сприймається як вседозволеність, що помножена на безкарність. Насправді ж свобода - це чітке слідування встановленим правилам, дотримання їх всіма: президентом, прем’єром, прокурором, поліцейським, мером, депутатами, громадянам. Цивілізований світ визнав - неприпустимо своєю волею підміняти правила та втручатися президенту у функції прем’єра, прокурору у повноваження поліцейського, примушувати їх виконувати не правила, а свої побажання.

«Вождізм», «тиранія» як форма здійснення державної влади в Україні почала існувати після 1917 року з приходом до влади В.І. Леніна, а тому асоціюється з його іменем. Його пам’ятники стали символами цієї ідеї, а тому не мали шансу залишатися на центральних вулицях міст та сіл.

Будемо чесними: авторитарний стиль керівництва надто привабливий і до тепер використовується багатьма чиновника, які стоять на позиції: «що то за людина, яка не знає як обійти закон». Більшість політичних партій зав’язані на особистостях, а не на ідеології. Маючі в своїй назві прізвища лідера (вождя), ці партії є типовими «політичними проектами» певної людини, або її покровителя. Невдалий проект як ми знаємо – швидко згортається після припинення фінансування.

Відкинувши назву Центральная, наші обранці перейменували вулицю Леніна на Свободи. Сподіваюсь, що свобода для них означає те саме, що і для мене – «диктатуру», але Закону, а не певної особи, що отримала владу в країні, трудовому колективі, інше.

Задумавши написати цю статтю і довго її готуючи, я ставив за мету впевнити у перевазі демократичної форми правління над «сильною рукою колективного «путіна».

В іншому випадку, між словами вождізм і свобода можна поставити знак рівності, визнати правоту Воланда, підкоритися зовнішній агресії, позбувшись при цьому відчуття власної гідності.

Дмитро Решетар,
голова Генічеської міської організації
партії «Справедливість»,
інтернет-видання “Новий визит”